Сифон Сан-Агустін: кілометр під землею і три метри до повітря

Вузькі проходи, майже кілометр під землею, чорна вода, з якої не можна просто виринути, і клаустрофобія такого рівня, що аж долоні пітніють. Історія, як я люблю.

І це не про екстремалів, яким удома не сидиться. Тут є інженер, який роками створював спеціальний дихальний апарат заради однієї печери, загибель товариша, дивовижне відкриття і дружба, яка виявилася важливішою за рекорди.

Печера, яка закінчується водою

Мексика, гори Сьєрра-Масатека, штат Оахака. Тут розташована печерна система Уаутла, одна з найглибших у світі. Зовні її вхід виглядає майже ідилічно: величезна зелена воронка серед густої рослинності. Далі починаються вертикальні колодязі, вузькі кам'яні щілини, підземні річки, водоспади та кілометри мотузок.

На дні системи спелеологи роками впиралися в одну перешкоду. Сифон Сан-Агустін.

Уявіть підземну річку, яка раптом зникає під кам'яним склепінням. Вода заповнює тунель від підлоги до стелі. Ні повітряного простору, ні можливості підняти голову над поверхнею. І тут не працює головне правило дайвінгу: якщо щось пішло не так, спливай нагору. Нагорі скеля. Позаду сотні метрів затопленого тунелю. Якщо вода скаламутиться, доведеться повертатися навпомацки, тримаючись за тонкий страхувальний шнур. Втратив його, і можна назавжди залишитися в цьому лабіринті.

Інженер, який вирішив змінити правила

Американський інженер і спелеолог Білл Стоун зрозумів, що проблема не лише в самому зануренні. Звичайні акваланги потребують великої кількості балонів. А спробуйте доставити хоча б десяток важких балонів через майже кілометр підземних шахт, водоспадів і вузьких лазів.

Стоун вирішив підійти до проблеми по-інженерному. Якщо обладнання не дозволяє пройти печеру, треба створити нове. Роками він розробляв електронний ребризер Cis-Lunar. На відміну від акваланга, той не випускає видихнутий газ бульбашками у воду. Поглинач забирає вуглекислий газ, а комп'ютер додає потрібну кількість кисню. Виходить майже космічна система життєзабезпечення, яка дозволяє годинами перебувати під водою, витрачаючи значно менше газу.

Експедиція 1994 року

У січні 1994 року команда Стоуна вирушила до Мексики. Експедиція тривала 135 днів, у списку учасників 44 людини, переважно з США та Великої Британії. Одинадцятеро з них були дайверами, решта забезпечувала спуск спорядження і табори.

Підготовка маршруту тривала тижнями. Люди спускали вантажі на мотузках, тягнули контейнери через щілини, переправляли обладнання через підземні водоспади й облаштовували проміжні табори. Табір №3 з'явився в середині березня, табір №5 до 23 березня.

І от тут мені вже стає фізично некомфортно. Табір №5 був підвішений за три метри над чорною водою сифону. Поруч гуркоче водоспад, навколо темрява, вогкість і холод. А якщо доведеться евакуювати пораненого, шлях до поверхні може зайняти кілька діб.

Прорив

Дайвери по черзі занурювалися в сифон, щоразу просуваючись трохи далі й прокладаючи за собою страхувальний шнур. Наприкінці березня британець Ієн Ролланд і американець Кенні Броуд, працюючи поодинці, пройшли перший сифон: через 430 метрів затопленого тунелю тунель пішов угору, і дайвер виринув у залі з повітрям, приблизно 12 на 50 метрів, з піщаною косою.

Роками люди намагалися пройти цей сифон. І ось нарешті пройшли.

Три метри

Далі був другий сифон. Ролланд вирушив туди сам. І не повернувся.

Що саме сталося, остаточно не встановили. Ролланду незадовго до експедиції діагностували діабет. На сайті експедиції Стоун пише, що, найімовірніше, Ієн знепритомнів через гіпоглікемію, різке падіння рівня цукру в крові, і захлинувся. Дані його комп'ютера показали, що ребризер працював справно.

За книгою Beyond the Deep, яку Стоун і Барбара ам Енде написали про цю експедицію, Броуд, вирушивши на пошуки, знайшов тіло товариша на мілководді, менше ніж за три метри від поверхні води. Він загинув не десь посеред довгого затопленого тунелю, заблукавши без повітря. До вдиху залишалося менше трьох метрів.

Тіло довелося переправляти назад крізь затоплений сифон, а потім піднімати через той самий лабіринт, яким раніше спускали обладнання. Вузькі проходи, вертикальні шахти, водоспади, мотузкові траверси. Тільки тепер команда несла не апаратуру, а загиблого товариша. Автори книги згадують, що мешканці довколишнього села, дізнавшись про трагедію, прийшли допомагати.

Мені дуже подобається ця частина. Іноземці приїхали в їхні гори досліджувати підземний світ. А коли сталася біда, люди просто прийшли допомогти. Без рекордів, наукових цілей і інженерних пояснень.

Двоє, які пішли далі

Після загибелі Ролланда експедиція опинилася на межі розпаду. Люди були виснажені, пригнічені й не бажали ризикувати життям заради ще кількох сотень метрів невідомої печери.

Тоді ж прийшла ще одна звістка. 6 квітня 1994 року в мексиканській вирві Сакатон загинув Шек Екслі, легенда печерного дайвінгу, який намагався зануритися глибше ніж на 300 метрів.

Стоун вирішив іти далі. 8 квітня він пройшов перший сифон, дістався зали, де загинув Ієн, і занурився в другий. Через 170 метрів затоплений тунель закінчився, і за ним відкрилася суха галерея з підземною річкою.

Для останнього великого походу за сифони з ним пішла лише одна людина: геологиня Барбара ам Енде. Досвідчена спелеологиня, але з набагато меншим досвідом складних підводних досліджень, ніж в основних дайверів команди. 1 травня вони вдвох пройшли обидва сифони й облаштували табір №6 за ними.

Наступні шість днів вони досліджували місця, куди до них не ступала людина. Величезні зали, галереї, стелі яких губилися в темряві, підземні водоспади. Вони нанесли на карту 3,3 кілометра нових проходів і дійшли до глибини 1475 метрів від найвищого входу системи. Уаутла стала найглибшою печерою Мексики.

А потім уперлися в нову перешкоду. Ще один сифон, дев'ятий. Перед ним зала шириною майже сто метрів, а сама вода п'ятдесят метрів завширшки.

Чорне озеро

Роками люди намагалися пройти перший сифон. Ще довше будували для цього обладнання. Зібрали міжнародну експедицію, місяцями тягнули спорядження під землю, втратили товариша, пройшли кілометри нових тунелів. І врешті-решт уперлися в наступне чорне озеро.

У 2013 році туди повернулася нова експедиція. Британці Джейсон Маллінсон і Кріс Джуелл за п'ять занурень у поганій видимості пройшли дев'ятий сифон приблизно на 300 метрів, а в останньому зануренні Маллінсон опустився на 81 метр. Одна ця спроба тривала 150 хвилин, з них 90 пішли на декомпресію. Проходу далі так і не знайшли.

Сьогодні система Уаутла має понад сто кілометрів досліджених тунелів і сягає глибини 1560 метрів. Попри десятиліття роботи, спелеологи досі не пройшли наскрізь увесь її підземний водний лабіринт.

Повітряна зала за першим сифоном носить ім'я Ієна Ролланда. Дайвери 2013 року, пропливаючи повз неї, називали її саме так: Rolland Air Bell.